статьи

 

К персональной выставке 1996 года

Реальність буття сприймається людською свідомістю, як у просторі, так і у часі. Ці дві філософські категорії дають можливість генному ланцюгу будь-якого етносу підживлюватись чотирьохвимірно дійснобаченим світом, бо загальновизначена трьохвимірна особливість простору доповнюється ще одним, а саме -Часом. Ось ця виважена і давно знана природна мудрість стала для житомирського графіка Юрія Дубініна ( р.н. 7 квітня 1962) тим видноколом, у якому його малюнок існує як індикатор-протест до будь-яких плюндрувань рідної Землі, яка ввібрала у себе багатство попередніх цивілізацій. Його шлях у мистецтво був чітко визначений: ДХШ (1977), Железногорське художнє училище (1977-1981), Московський художній інститут ім. В.І.Сурикова (1986-1992). Лише юнацькі роки доторкнулись олівцем , пензлем та акварелями тетерівських берегів, а більша частина їх, яку можна назвати одним словом - підпарубкувата, залишились за обрієм (храми Росії, Кавказ), де все естетично обрамлено, лише не по-нашему , не по-бойчуківськи. На початку своєї творчості графік обрав саме пейзажну мову вираження, бо гадає, що Полісся протягом всієї історії розвитку нашої людності було недоторканою "генетичною скарбницею", що чимось нагадує великий "Ноєв ковчег", здатний споконвіків зберігати святу Трійцю українського народу. Московські студії не пройшли марно. Майстерня мистецтва графіки і плаката (проф.О.М.Савостюк) дала майбутньому мистцеві можливість набути академічної школи та й заробляти на хліб насущний. Переглядаючи студентські графічні листи (у яких більше відчутне тяжіння до малювання архітектури), глядач надибує на 5 робіт (дипломний звіт), що названі "Гори - життя моє". Саме з них розпочався Юрій Дубінін як графік. У кавказькому циклі відчувається не лише "каспарівський" романтизм гір, але й дотик землі і неба. Трішки пізніше "дотик" графіка перенесеться на рідну землю ("Дотик",1992), який стане етнодзвоном у зрілих починаннях. Особливість таланту графіка Ю.Дубініна полягає саме у тому, що на відміну від багатьох побратимів по творчості, він ніколи не піддавався привабливості рутинних студентських студій та чужій стилізації, а шукав своє творче "я" саме через "дотик" до Природи. Його чиста імпровізація то чорним , то білим кольорами йде на користь імпресивності малюнка ("Дихання весни", 1993). Інтенсивно студіюючи арабескову привабливість київської та житомирської архітектури ( триптих "Костел на Замковій горі",1993), графік вдало оперує архаїчними двома кольорами, тим самим досягає більшої драматичності у контрастах чорних та білих тонів ("Андріївський узвіз",1993). Земний магнетизм графіка прагне етнографізму. Зубожіння українського пейзажу з його напрочуд дивовижним архаїчним укладом, примусило мистця замислитися над тим - хто се ми є ? Тому з одного боку підсвідомо, а з другого - генетично вперто Ю. Дубінін образно вириває той шмат природи, через давньовікову форму якої можна передати всі тони і напівтони людської генозакодованості ( "Три дуби - три брати",1994). У цьому графічному листі нуртує сила кореня родоводу. Вдалині крізь гілля просвітлюється поліське урочище. У його царстві господарюють давні закони взаєморозуміння живої та неживої Природи. Вводячи цей символічний образ Злагоди у композицію, графік засвідчує порушення єдиного заповіту: вічнопрадівську любов до рідного обійстя. Ю. Дубінін - єдиний із житомирських графіків, який віднаходить силу у примітивному народному мистецтві. Диптих "Театр свистунців" ніби крізь продерту мішковину розкриває перед очима глядачів диво із див великоденських базарів - дитячу іграшку-свищик. Складається враження, що "Театр..." послугував предтечею до нових тем, де саме предмети побутової черняхівської культури можуть відмолодитись і бути по-новому прочитаними у чорному та білому кольорах. Останнім часом мистець зробив спробу доторкнутися офортом до демонологічного світу. Щоправда, його не манить міфологічність урочищ, гаїв та левад... Ю. Дубінін обмежується простором батьківського седиська, де Той, що під припіком сидить (Домовик), по суті, і до нашої днини залишається тим "живцем", який трішки по-химерному забеспечує добробут кожної родини. За переказами людей похилого віку Домовик (він же похатник, господар, хованець, служка, помічник) поставав у народному уявленні, як "невеличкий, геть оброслий волосям, дідок". Взявши за основу графікотворення образ діда-добряка одягненого у рихлу полотняну сорочку,графік спонукає його донести новій генерації поспільства істинну правду поліського хуторянства та куркульства, де Піч з керамічним начинням або Клуня з зелом ревно бережуть етнічну віру українців у плині обезбарвленого протягом стагнації життя, і примушує нас повернутися до симбіозу Людини і Природи (Різдво, Великдень, Зелені свята). Фактично у трьох графічних аркушах ("Той, що на горищі свистить", "Той, що під припіком сидить", "Той, що у клуні шарудить",1995-1996) обличчя образу лишається незмінним - той же рух очей, рота; ті ж скиби-зморшки на лобі та під очима, але стареча чуприна на голові та пишна борода перетворюються то у сніп пшениці,то у вінок зілля-клечення, а то просто у полум'я-язики печі. Такі зміни образу підсилюють етнопідтекст діяння Того. Він завжди при роботі. Його душа не нехтує талантом розписування писанки, або плетення Рай-Дідуха чи, скажімо, гри на свищику. Скрупульозно обдумана композиційна деталізація предметного світу батьківської домівки, що виблискує денним світлом у верхній частині кожного офорту, дає змогу збагнути багатство краси народно-ужиткового мистецтва. Ю.Дубінін дотримується троїстості у багатьох графічних аркушах: триніжка Рай-Дідуха, три маківки біля ніг Того, три пучки калини на бантині. Босоногість головного героя нагадує нам ще про одну сутність нашого повсякденного життя, а саме - ставлення людини до килиму ландшафту батьківщини. Як бачимо, мистець переосмислює символіку нового Ренесансу, нагадуючи, що Земля, виділена над Богом, повинна плекатись чистою непорочною ходою по ній.

А.Шевчук, мистецтвознавець